Я живу з діабетом вже 26 років. На жаль, останні декілька років питання гіпоглікемії для мене надзвичайно актуальне і стоїть дуже гостро.
Я “зустрічаюся” з гіпо досить часто: принаймні один раз на тиждень маю легку гіпоглікемію. Я можу відчувати запаморочення та тремтіння рук, можу зовсім не відчувати, а глюкометр все одно показує 2,2 ммоль/л. Зараз я поставила собі добовий моніторинг глюкози, тому відслідковувати гіпо стало легше. Нещодавно цукор на сенсорі був 3,1 ммоль/л і стрілка показувала різко вниз. Це означало, що цукор падав дуже швидко. Я переміряла, глюкометр показував вже 2.8 ммоль/л. Одразу ж з’їла солодке, цукор стабілізувався.
Гіпо та мої особливості
Я зазвичай дуже спокійна людина. Але коли у мене гіпо, це змінюється. Я помітила закономірність: якщо я стаю дратівливою та агресивною, а приводу для цього немає, то з вірогідністю 90%, що у мене гіпо.
Я не боюсь гіпоглікемій. Може це і неправильно, але страху немає. Легка гіпо не викликає негативних емоцій, тому що я встигаю реагувати та знаю, як з нею впоратися. Важких також не боюся, тому що мені щастило і в більшості випадків я втрачала свідомість, коли поруч були люди, які знали, що зі мною робити.
Мій випадок гіпо
Це сталося тридцятого травня. За кілька днів у моєї мами мав бути день народження, і я поїхала за подарунком. Була дощова погода, спеки не було, цукор перед виходом з дому був 10 ммоль/л, тому я навіть не подумала про гіпоглікемію.
Усе сталося у тролейбусі, коли я мала робити пересадку на маршрутку. Мені подзвонила мама, спитала, де я. Їй здалося, що я повільно відповідаю, тому вона запропонувала поміряти цукор. Вона ще раз спробувала дізнатися, де я, але я була настільки роздратована її питаннями, що просто поклала слухавку.
Я пам’ятаю дещо: що вирішила під’їхати трохи ближче до зупинки, як телефонувала мама, а я не відповідала, як відчула запаморочення. Замість того щоб вийти на своїй зупинці, я проїхала ще хвилин 40 на інший кінець міста. Десь посередині подорожі я знепритомніла. Мабуть, водій тролейбуса зреагував та викликав швидку, яка ввела глюкозу внутрішньовенно, і я отямилася. Я гадаю, що саме ця гіпоглікемія пришвидшила для мене призначення гемодіалізу. До неї лікарі думали, що можна почекати та ще не розпочинати діаліз, але після цього випадку процедури стали необхідними.
Більше знань про гіпо
Мені хочеться, щоб було більше освітніх програм та кампаній про цукровий діабет та гіпоглікемії. За моїми спостереженнями, у людей немає знань про цукровий діабет та про те, як допомогти людині з гіпоглікемією.
Хоч я і ношу на руці браслет з написом «У мене цукровий діабет першого типу”, це не завжди допомагає. Був випадок, коли я втратила свідомість від гіпоглікемії, люди прочитали, що у мене цукровий діабет, і вирішили вколоти мені інсулін, який був зі мною. Це категорично не можна робити, адже цукор в крові вже занизький. Така ін’єкція може виявитися фатальною.
Якщо у суспільстві знали б більше про цукровий діабет, про стани, які може викликати діабет та яка допомога може знадобитися, важких наслідків від гіпоглікемій було б набагато менше.
