Я живу з цукровим діабетом першого типу 14 років, захворіла в 12. Батьки припускали, що у мене може бути діабет, тому що в родині були випадки діабету, але, правда, другого типу. Це сталося в таборі. Я стала різко втрачати вагу і пити дуже багато води. На жаль, тоді ніхто не звернув на це увагу, тому що було літо і всі діти багато пили. Після маніфестації діабету пройшло 4 місяці, коли ми з бабусею пішли в поліклініку до лікаря в маленькому місті Дніпропетровської області. Мені робили стандартні аналізи, і ми вирушили додому. По дорозі до нас під’їхала швидка і сказала бабусі, що у мене, швидше за все, цукровий діабет. Цукор в крові був тоді 28 ммоль/л.
Мій діабет і гіпоглікемія
Раніше, коли я користувалася людськими, а потім сучасними інсулінами, я дуже часто стикалася з гіпоглікемією. На інсулінах попередніх поколінь мої цукри стрибали від 3 ммоль/л до 9 ммоль/л. Часто бували нічні гіпоглікемії. Оскільки я досить експресивна та емоційна людина, просто кажучи, холерик, то мій глікований гемоглобін все одно залишався на рівні 8-9%. Півтора року тому я перейшла на більш сучасну терапію – інсуліни нового покоління – тому цукор стабілізувався на рівні 5-6 ммоль/л. Я перестала відчувати нічні гіпоглікемії, мій цукор дуже стабільний протягом дня (якщо, звичайно, не грішити «неврахованими» швидкими вуглеводами і їсти вчасно). Якщо у мене зараз і трапляються гіпо, то це тому що я з’їла менше, ніж розраховувала, або нервувала.Страх перед гіпо
Звичайно, деякий страх присутній. Я боюся, що гіпоглікемія «наздожене» мене у найневдаліший момент. Наприклад, коли я буду в центрі уваги. На публічні виступи я завжди виходжу з цукром вище нормального – близько 12 ммоль/л, після виступу він різко знижується, і глюкометр показує 5 ммоль/л. Якби я виходила з цукром 6 ммоль/л, то я б не могла закінчити виступати, мені була б потрібна допомога. Але найважливіший страх – це страх за моє майбутнє і моє здоров’я. Що довше я живу з діабетом, то більше я замислююся про стан свого здоров’я в майбутньому. Я розумію, що кожна гіпоглікемія порушує роботу мого організму. Я знаю, що страждає мій зір, починають гірше працювати мої судини, мої нирки. У такі моменти приходить розуміння, що треба себе берегти. Щороку я лягаю в стаціонар для контролю мого стану. І щороку лікарі знаходять нові проблеми, причиною яких став не повністю компенсований цукровий діабет.Тому я вибираю більш якісне лікування, більш нові препарати, більш здоровий і усвідомлений спосіб життя. Діабет допомагає полюбити себе, піклуватися про своє фізичне та ментальне здоров’я. Я вірю, що діабет – це не крапка у житті, це лише кома, після якої можна будувати кар’єру, створювати сім’ю, рости та розвиватися.
