Олена

Мене засмучують гіпоглікемії, вони руйнують плани, вони змушують заїдати їх швидкими вуглеводами, а це завжди якась нездорова їжа. Взагалі, я не боюсь гіпо. Але от якщо я одна чи на вулиці з дитиною, то стає лячно… Боюсь просто не мати з собою нічого, щоб заїсти гіпо
Поділитися на facebook
Поділитися на telegram
Поділитися на linkedin
Поділитися на email
Поділитися на print

Я живу з цукровим діабетом першого типу 14 років. Із гіпоглікемією я зустрічаюся часто. Іноді стаю сонлива від низького цукру і можу сплутати це з недосипом, адже у мене двоє маленьких дітей. Тому перш ніж заварити кави, я виміряю рівень цукру.

Не думаю, що у мене є якісь особливі прояви гіпо. Здається, як у всіх: головний біль або сонливість. Симптоми можуть розвиватися та перерости у тремор, агресію та неможливість сконцентруватись.

Мене засмучують гіпоглікемії, вони руйнують плани, вони змушують заїдати їх швидкими вуглеводами, а це завжди якась нездорова їжа. Взагалі, я не боюсь гіпо. Але от якщо я одна, на вулиці з дитиною, то стає лячно… боюсь просто не мати з собою нічого, щоб заїсти гіпо.

Як підготуватись?

Головна підготовка до гіпоглікемії – часто перевіряти рівень цукру, тому що з підколюванням інсуліну і підрахунком вуглеводів можна помилитись. Також впливає інтенсивність та кількість фізичного навантаження. Якщо швидко побігати з дітьми, це може спричинити гіпоглікемію.

У моєму рюкзаку завжди має бути три-чотири варіанти продуктів на випадок гіпо. Наприклад, цукор-рафінад в одній кишені сумки, сік у іншій, фруктове пюре ще в одній. У візочку дитини теж ношу сік.

Мій випадок гіпо

Це було, коли ми тільки-но переїхали в Ізраїль, 4 роки тому. Мови я майже не знала. Я була на прийомі у терапевта, вона російськомовна. Ми жартували, говорили і я відчула, що почалось, але була певна, що маю сік і подумала, що от зараз вийду з кабінету і вип’ю. Досиділась, вийшла, перерила усю сумку, а соку не виявилось… Нічого не виявилось. Моя лікар уже закінчила прийом і вийшла у реєстратуру. Я пішла туди, намагалась англійською попросити, щоб мого терапевта покликали, бо у мене діабет і я гіпую. Мене не розуміли, сказали взяти чергу через автомат до медсестри. Я розуміла, що вже ледь стою, у мене почалась істерика і я розплакалась. Лише тоді вони покликали лікарку, вона одразу все зрозуміла і напоїла мене чаєм з цукром.

А одного разу після отруєння я ввела забагато інсуліну. До цього додалося те, що я випила активоване вугілля. Їжа не встигла засвоїтись, а інсулін діяв. Тоді мені викликали швидку. Але поки вона приїхала, то мама мені надала першу допомогу: мед за щоки, сік та цукор.