Думаю, в багатьох людей, які вперше дізналися про діагноз «цукровий діабет» у себе чи в своїх близьких, домінуюча реакція – це розпач. Розгубленість, паніка, відчай…Так було і в мене, коли одного разу мій чоловік повернувся від лікаря з результатами аналізу крові з занадто високими показниками цукру та папірцем з надписом «Дієта №9». Що робити, що йому готувати, як тепер жити? Але далі ми зробили все вірно, тобто почали говорити про це: з лікарем, родиною, друзями. І розпач пройшов, особливо, коли лікар, знайомий нашої сім’ї, до якого ми пішли на прийом, сказав: «Харчування людей з діабетом – це ніщо інше, як харчування людей, котрі хочуть бути здоровими. І люди з діабетом, які дотримуються його, живуть довше, ніж люди без діагнозу, котрі їдять казна що». Може хтось і крутив у скроні, коли я казала, що вдячна діабету за те, що прийшов нашу сім’ю. Але точно не той, хто був здатний зрозуміти, що діабет навчив нас правильно жити: готувати здорові страви, багато часу проводити на свіжому повітрі та радіти кожній хвилині життя.
Як діяти, коли близькій людині поставили діагноз «діабет», читайте у статті
У родині — людина з діагнозом «цукровий діабет 2 типу». Що потрібно знати рідним?
Про сприйняття та прийняття
Дізнавшись про свій діагноз, людина проходить декілька етапів його сприйняття. Найчастіше спочатку приходить невтішний результат аналізів, і охоплює шок та неприйняття: «Зі мною такого не може бути!». І починаються звинувачення лікаря, лабораторії, збіг обставин… Це як коли втрачаєш гаманця: побачивши розкриту сумку, ти ще довго риєшся в ній у надії намацати те, чого в ній вже давно немає, або прокручуєш, де б ти міг його випадково забути. Та слідом приходить злість: на дружину, яка «захарчувала», на батьків, які нагородили не тими генами, на країну, в якій не створили умови… Потім починається торг, найчастіше – із вищими силами: ми клянемося місяць сидіти на одній гречці та нікого не образити жодним словом, тільки б прийшли хороші аналізи. Наступає черга депресії: життя – страждання і біль. І лише потім настає прийняття. В кожного ці періоди різні за тривалістю, можуть чергуватися. І всі в різні етапи потребують різної підтримки. Але точно – не в пустопорожніх звукових кліше. Коли в нас виявляють підозру на хворобу чи ставлять нам діагноз, і ми розповідаємо комусь, то вже заздалегідь знаємо, що почуємо приблизно таке: «Та забий! Все буде добре! Ти подолаєш». І заспокоюєшся: «Так, я впораюсь! Все буде добре! Мені вже легше!» А насправді ні, не легше. І тоді берешся долати. Самотужки, ні в кого нічого не просиш, один в цілому світі, адже хочеш не хочеш – мусиш бути Гераклом. У нас дуже мало досвіду, коли нас по-справжньому підтримували, контентували, обіймали, давали можливість просто висловитися і проговорити свій біль. А коли хтось із нами ділиться подібними переживаннями, не знаємо, як реагувати, і не можемо відшукати потрібних слів. І не кожен навіть розуміє, що намагаючись допомогти чоловікову у візку, біжиш відчинити для нього двері і кажеш «проїжджайте», замість «проходьте», ти підкреслюєш його слабкість. Ми, на жаль, дуже неуважні до таких моментів і не дотримуємося чиїхось меж.
Не перемагати, а домовлятись
Так, тепер я знаю точно, що життя з діабетом – це не боротьба, де має бути переможець та переможений, який весь час намагатиметься відновити рівновагу сил. Жити з діабетом – взяти його у партнери, що прийшов у твоє життя, і крапка. Єдине, за що я була вдячна інтернету, коли дізналася про високий цукор чоловіка, це за те, що він дав мені масу яскравих та смачних рецептів дружніх до діабету страв. У людини з діабетом не повинно бути постійного відчуття того, що йому не можна і того, й іншого, і він позбавлений всіх радощів життя. А от власним достідом можу поділитися: набагато легше дотримуватися правильних об’ємів їжі та не переїдати, коли страви подаються не в одній великій мисці, звідки всі черпають, втрачаючи контроль над ситуацією, а на сегментованій тарілці, де відведені місця для вірної порції вуглеводів, білків та клітковини. Це допомагає зайвий раз не переживати стрес від того, що треба зважувати продукти та вираховувати їхні Хлібні одиниці, заощаджуючи час і хороший настрій. Це як мірна склянка, яка спрощує життя господарці: прості речі, які дозволяють не втрачати відчуття повноти життя, оптимізму та запобігають діабету прогресувати у вигляді ускладнень.
Про ціну, цінність та повноцінність
Я часто звертала увагу на те, що у нас завжди побажання, тости пов’язані із здоров’ям. В мене чимало друзів іноземців, я бувала за кордоном, але за столом там ніколи не лунали побажання здоров’я. Це ознака нашого пострадянського простору, коли кажуть: «Буде здоров’я, решта додасться». Особисто я відчуваю до цього спротив. Покажіть мені абсолютно здорову людину! Немає таких! І що ж, виходить, на людях із будь-яким захворюванням треба ставити тавро? Вони вже не можуть бути щасливими, самодостатніми, успішними, жити повноцінним життям? Вони повинні впрягатися у якусь запеклу боротьбу із хворобою, аби стати повноцінними? Саме звідси і йдуть всі моменти, коли людина воліє взагалі не говорити ні з ким про своє здоров’я або хворобу, аби її не вважали за другосортну.
Про те, як розпочати розмову про гіпоглікемію, читайте в інтерв’ю з ендокринологом Юлією Кривов’яз.
Хочеш бути щасливим… вчись сумувати
Коли людина стикається з дуже серйозною проблемою здоров’я, наприклад, онкологією, втратою зору, або опиняється в інвалідному візку, я часто бачу тих, хто не вміє… сумувати. Хвороба – це втрата здоров’я, і втрата можливостей: професійно грати в футбол, займатися якоюсь улюбленою, але важкою роботою, їсти щось недозволене… І сум приходить також з цього приводу, а не лише через біль втрати близької людини, який безумовно належить виплакати, просумувати. Розлучення, аборт, втрата близької подруги через конфлікт, крадіжка гаманця з великими грошима – на ці біди частіше за все чуємо: «Не переймайся! Все владнається!» І так не даємо ні собі, ні іншим відсумувати. За часів Радянського Союзу це робити суворо заборонялося, тому що не можна було відкрито співчувати, обіймати, щиро заспокоювати на кшталт: «Ти засмучений, давай поплачемо!» Ми чули звідусіль: «Ти ж сильна, а сильні не плачуть!» або «Зберись, ганчірка!» Ми бравуємо булгаковським «Ніколи і нічого не проси! Ніколи і нічого, а особливо в тих, хто сильніший за вас» та «Все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими» Ніцше, і не замислюємося над тим, що духовна травма не завжди і не всіх загартовує. А зовсім нещодавно прочитала, що сльози, нюні та шмарклі – досить корисна річ, виявляється, і нейробіологи стверджують, що сльози містять речовину – продукт розпаду гормону кортизолу, тобто очищують нас. То ж зайвий раз поплакати навіть корисно. А ще – розвивати в собі чудову здатність навіть в поганому бачити хороше! Це точно реально!
Історії успіху людей з діабетом, які живуть і кайфують від життя!
